Small Talk: Василь Корчовий, автор контраверсійної скульптури «Впевнена»

Скульптура "Впевнена" Василя Корчового, яку тимчасово встановили у Стрийському парку у Львові викликала бурхливу дискусію у суспільстві щодо прийнятності «надстандартів» жіночого тіла. Наразі в Art Ukraine Gallery (3й поверх, ТЦ Домосфера) триває авторська виставка Василя. Про стандарти на нестандарти, почуття прекрасного та несмак із скульптором поспілкувалася наша арт-журналістка Дарія Кибець.

Ваша наразі найвідоміша скульптура називається «Впевнена». Ви вважаєате, що жінці з виразними формами і посьогодні треба мати сміливість, щоб демонструвати своє тіло?

Ні-ні, коли я задумую роботу, я одразу вигадую для неї творчу назву або девіз. Те, що я хочу показати жінку красивою і донести цю красу до публіки, це й так зрозуміло. Це характерно для кожної моєї роботи. Але скульптура має щось виражати. Конкретно ця скульптура виражає впевненість. Жінка стоїть на землі, і ніхто її не зрушить. Ескізом до цієї роботи була моя невеличка, розміром 30 сантиметрів, картина «Така як є». Почавши робити її у великому розмірі, я змінив назву на «Впевнена».

Психолог Єгор Тополов назвав головною причиною такої реакції – невігластво суспільства. Ви намагалися стати на місце глядача та зрозуміти, чому є хейт і несприйняття?

Це все стереотипи! Рибка красива, а жабка – ні. Хоча чому?  Хто це вигадав? Наприклад, імпресіоністи відкрили колір. Але людство довго не сприймало їх творчість. Я не прихильник імпресіонізму, але визнаю, що до них в класичному живописі кольори були «розмиті». В радянському живописі змішалися імпресіонізм і класика, і мені це припало до смаку. Але, чесно кажучи, на рахунок себе, я не знаю… Я ж абсолютний традиціоналіст! Жінок з формами закарбовували в мраморі та глині й до мене, й після мене будуть… Можливо, Фернандо Ботеро, який також зображає жінок з крупними формами, сприймається легко, бо робить це у жартівливій манері? А я “серйозний” скульптор. Для мене скульптура – це мистецтво звеличення. І всі ці жінки – величні. І, до речі, я не натураліст, адже не зображую зморшечки чи целюліт. Новаторства у моїх роботах немає. Я всього лише передаю красу. Оголена скульптура авторства Ярослава Мотики стоїть у парку вже тридцять років, і не викликає нарікань. Але вона худа. Тож повертаємося до питання стереотипів. Причину бачу лише в них.

Який ваш рецепт боротьби зі стереотипами?

Я стикаюся з цим так давно, що не бачу в них нічого особливого. Я неодноразово розповідав, як багато років тому один відомий скульптор попросив організаторів розмістити його роботу, де завгодно, тільки не поряд із моєю. Згодом я забув про цей випадок, а він сам нагадав мені і вибачився. Тож я йду своїм шляхом, не звертаючи, оскільки скульптор повинен мати своє обличчя. У мене воно є. Або, наприклад, Ботеро. Я б не хотів мати його скульптури у себе вдома, але він створив свій власний світ. Іноді художник стає навіть заручником якогось стилю, і я цього не схвалюю. Але Ботеро я поважаю за те, що він не підлаштовувався під моменти, не слідував моді. Думаю, він важко йшов до того, що має. Отож, це заслужений успіх та мільйони. 

Ви пам’ятаєте момент, коли ви вирішили стати скульптуром?

Звісно. Це сталося у 9-му класі. У нашу школу в селі Божиківці Деражнянського району Хмельницької області запросили нового директора. Він приїхав із дружиною Раїсою Павлівною, яка стала у нас викладати історію. Вона «годувала» мене книжками з мистецтва. Я був творчою дитиною, малював, ліпив. Їздив у райцентр у пошуках знань з мистецтва, та не знаходив нічого цікавого. А Раїса Павлівна давала мені книжки та гарні альбоми. І одного разу вона повезла нас із класом на екскурсію в москву. Звісно, ми попрямували на червону площу, де я побачив живописців. Мені запропонували затриматися біля них і поспостерігати за творчим процесом. Я залишився, а клас зник за рогом, і я злякався. Швидко їх наздогнав, і Раїса Павлівна запитала мене: «То схоже, тобі не дуже подобається живопис? Мабуть, більше подобається висічення з каменю?» І тоді я вперше подумав, що це може стати справою мого життя. Я став бити в цю точку. У 10-му класі у газеті «Сільські вісті» побачив перелік усіх університетів країни, і я обрав Київський державний художній інститут. Мене не налякав ані суворий конкурс, ані дев’ять іспитів. Я вирішив пробувати свої сили!

Як чудово. І вступили з першого разу?

Звісно, ні. (Сміється.) Коли я приїхав туди після 10-го класу, мені сказали, що інститут для скульптора – це як курси підвищення кваліфікації. До нього має бути вже якась освіта. У мене ж за спиною не було ані навчання, ані робіт, які можна було б продемонструвати. Я пішов в армію, повернувся, створив кілька робіт, і знову поніс документи для вступу. Мені пощастило – їх прийняли. Але це було саме про везіння! Бо на екзамен я приніс свої малюнки складені вдвоє, чого неможна робити ні за яких обставин! Пам’ятаю як на мене тоді подивився мій майбутній викладач Юрій Іванович Бондаренко, й запитав мої оцінки з точних наук. А я був круглим відмінником. Він запропонував мені піти на архітектуру, адже малюнки мої були відверто слабенькі. На що я категорично заперечив: «Та ви що? Я скульптор!». Думаю, він і вмовив комісію прийняти мої документи. Згодом я зрозумів, що недаремно я не вступив з першої спроби. Доля розпорядилася так, що наступного року я навчався з такими титанами як Володимир Шолудько, Юрій Козерацький, Ігор Гончаренко. Це були абсолютні майстри! Ліпити пліч-о-пліч з такими титанами означало зростати як професіонал щодня. Я втратив рік, але набув набагато більше. Вважаю, мені дуже пощастило у житті.

Який ваш улюблений витвір мистецтва, де у фокусі жіноче тіло?

Є такий хорватський скульптор Іван Мештрович. Ректор нашого університету Валентин Борисенко розповів, що він плакав, побачивши його двометрову скульптуру «Психею». Я віднайшов чорно-білу книгу Мештровича, де на обкладинці була «Психея», зображена до поясу. І вже тоді мені захотілося плакати від цієї краси. А на власні очі я побачив «Психею» набагато пізніше, і був глибоко вражений. Скульптура стоїть на віллі автора у Хорватії на березі Адріатичного моря, куди є доступ для туристів.

Хто подобається вам більше – Памела Андерсен чи Кім Кардаш’ян?

Я б дуже не хотів образити одну з цих неймовірних жінок. Вони обидві дуже гарні! Можливо як скульптор я надаю перевагу білявкам, бо в скульптурі немає кольору. Але, знаєте, я ж ще й непоганий живописець. Тож з радістю зобразив би Кім Кардаш’ян на картині (Усміхається).

Автор: Дарія Кібець

Читайте також: БОДИШЕЙМИНГ І ЕФЕКТ МАЯТНИКА: КОЛОНКА ПСИХОЛОГА