Абсурд і шарм Харківського масиву

Розпочинаємо серію статей, присвячених неочевидній красі спальних районів Києва. Про абсурд і шарм Харківського масиву розповідає менеджерка культурних проєктів та журналістка Оксана Дума.

За ініціативи Думи до проєкту Міського музею Вільнюса “Хто у Віршулішкес”долучилися українські дослідники. Вони виступили з годинними онлайн лекціями. Розповідали литовським гостям про особливості радянського містобудування в Україні на прикладі київських спальних районів. 

Взаємодія практик містобудування радянської доби та стилю життя сучасної людини видається драматичною. Але тільки для тих, хто щодня споглядає сірі панельні будинки, перечіпляється через розбитий асфальт та шукає краплю свіжого повітря у перевантаженому автоми місті. Для дослідників же це гігантське поле для досліджень. Для іноземців – дивина й розвага.  Архітектор та промисловий дизайнер Володимир Вештак на запрошення музею розповів про особливості будування спальних районів на прикладі Харківського масиву Києва. 

Від Сталіна до Корбюзьє

Райони Києва, що були побудовані за радянських часів у 40-50х роках ХХ ст. у період так званого Сталінського класицизму, мають класичну прямокутну блокову систему. Розмір одного блоку сягає близько 200-250м., що значно більше ніж в Європі. Це пояснюється відкритістю системи. Як наслідок, в середині одного блоку можуть знаходитися декілька будинків та, наприклад, школа.

Після смерті Сталіна стиль занепав, й архітектори звернулися до системи «Гарден сіті». Розроблена французом Ле Корбюзьє у 1920-30 роках, система передбачала використання прямокутної блокової системи, що мала багато вільного місця, де б розміщувався сад для прогулянок. 

Проте радянські архітектори  замість роботи з нудними прямокутними блоками й заповнення їх будівлями, почали створювати композиції всіх кольорів і розмірів (круглі, трикутні, зигзагоподібні). Таким чином блоки набули величезних масштабів перетворившись у мікрорайони, як побудований у 70-90х роках мікрорайон Оболонь у Києві, розміром бл. 700 м.

Місто-сад

Інший приклад – Харківський масив, що розміщується на лівому березі Києва й займає площу 13 км². З висоти пташиного польоту – це те, що мало бути містом-садом, а стало будинками-візерунками різноманітних форм і розмірів. 

Майже весь район займають так звані панельні будинки – будівельна технологія часів Радянського Союзу. Бетоні панелі просто привозили на вказане місце і в дуже короткі терміни складали з них нову будівлю. Ця технологія продовжила своє існування й після прийняття Україною незалежності.

Якщо дивитися з землі, масив більше нагадує величезну автостоянку. Вулиці широкі, відстані між будинками величезні – район не підлаштований під потреби людини, адже переміщатися по ньому без автомобіля вкрай важко.

Затори як побічний ефект міста-саду

Постійною проблемою є скупчення автомобілів. Харківський масив має багато довгих вулиць, людям доводиться долати великі відстані, й будь-якої транспортної інфраструктури стає недостатньо. 

Затори збільшує й те, що це спальний монофункціональний район, у якому живе бл. 300 000 людей, що їздять на роботу та у справах на інший берег Києва.

Радянський регламент передбачав один автомобіль на 20 людей, які проживають у мікрорайоні. За відсутності нових регулювань, забудовники споруджують дуже високі будинки близько один до одного, не облаштовуючи паркомісць.

І наче очевидно, що продовжувати агресивну забудову – найгірша ідея. Однак, Київ зростав до початку війни, отже, ринок нерухомості діяв відповідно. Таким чином прекрасне ідея міста-саду перетворилося на суцільну парковку,  де весь краєвид – це будинок за будинком. 

Повну версію виступу можна послухати за посиланням. Мова лекції – англійська. 

Читайте також: ЗАХИСНИК «АЗОВСТАЛІ» ДМИТРО КОЗАЦЬКИЙ ПЕРЕМІГ НА ПРЕСТИЖНОМУ ФОТОКОНКУРСІ У ФРАНЦІЇ