«Мене вразили витривалість та патріотизм українців. Нам всім цьому варто повчитися у вас»: Мачек Хамела, режисер «Звідки куди»

Документальний фільм «Звідки куди» польського режисера Мачека Хамели про евакуацію українців під час війни названо найкращим на цьогорічному фестивалі Vilnius International FilmFestival. Вітаємо режисера, та пригадуємо інтерв’ю з Мачеком, яке він дав під час Каннського кінофестивалю, на якому і відбулася прем’єра фільма.

Цей фільм з’явився випадково?

На старті я просто допомагав людям евакуюватись. Це був такий супротив, який сколихнув усе суспільство, наелектризував його. На початку не було централізованих можливостей вивозити людей, бо ніхто до цього не був готовий. Звичайні люди винесли все це на своїх плечах. Я був лише одним із них, одним із тисяч інших волонтерів із Польщі, Великої Британії, Америки.

Ідея фільму виникла пізніше, після кількох тижнів поїздок Україною та евакуації людей. Я попросив свого друга, оператора, поїхати зі мною, щоб допомогти мені керувати автом вночі. Ми взяли камеру, і так народилася ідея фільму. Хоча, на страті я сумнівався, як це реалізувати – простір бусика маленький. А в підсумку це додало інтимності. Люди відчували необхідність висловитися, поділитися тим, що вони пережили. Це допомогло мені знайти сенс моєї роботи. Часом, трохи скидалося на потік свідомості як у Джойса (усміхається), але це лише на користь фільму, бо додало щирості. Бо я прагнув створити фільм, який буде зрозумілий глядачу і в Західній Європі, і в Південній Америці – як це опинитися на місці мирного жителя, на чию країну напав сусід й намагається її знищити.

Навіщо ви це робили? Ви ж могли цього не робити.

Я робив так, бо не міг так не робити. І був приємно здивований, коли 26 лютого, приїхавши на польський кордон, я побачив чергу з машин на європейських номерах – усі приїхали, щоб допомогти людям, які опинилися в біді. Ця війна не за території, а за європейські цінності – незалежність, свободу думки та вибору. Я думаю, що у нас спільна історична травма. Це життя поколінь в тіні великого та агресивного сусіда з тоталітарними амбіціями, для якого людське життя не має сенсу. Мають значення завоювання чужих територій і розширення Російської імперії.

Я вважаю, що є історична тяглість яка триває з моменту укладення договору між Юзефом Пілсудським і Симоном Петлюрою у 1920 році у Варшаві. (Прим.ред. – Договір між Польською державою та Українською Народною Республікою. Інколи його називають «Пакт Пілсудського-Петлюри». Згідно угоди, українці та поляки домовилися спільно діяти проти більшовицької Росії.) Тоді Україна залишилась сам на сам із своїми проблемами. Цього разу ми не можемо цього допустити.

Пам’ятаєте перші дні війни?

Все було як у якомусь ігровому фільмі. Першими я допоміг виїхати іноземним студентам з Харкова. А потім почався потік людей. Мені весь час телефонували та просили про допомогу. Ми облаштували пункт прийому у будинку мого батька. У різні часи там зупинялося до 25 людей з України.

Вам було страшно?

Дуже. В перші дні не знали, за якими напрямками просуватиметься ворог. Потім з’явилися чутки, що кордони зачинять, й не можна буди виїхати. Але до почуття страху швидко звикаєш. Його межі починають розширюватись, жахаючи раніше речі – невілюватися. Так було й під час Євромайдану.

Що ви робили в Україні під час Євромайдану?

Ми з другом поїхали знімали документальний фільм про події в Україні на три дні, а лишилися на три місяці. Ми усвідомлювали, що це ризиковано та небезпечно. Але до масових розстрілів на Грушевського, ніхто не розумів наскільки. Мої батьки підтримували мене. Вони були проти Радянського Союзу та комуністів, як і переважна більшість поляків.

Яка з історій ваших попутників, заставила вас довго розмірковувати над почутим?

Чесно кажучи, під час евакуації я просто не мав на це часу. Бо мені весь час хтось телефонував з проханням про допомогу, і я постійно мав бути сконцентрованим на дорозі та піклуватися про нашу безпеку. Вже під час монтажу я зміг прослухати та зануритися в історію кожного. Деякі історії мене довго не відпускали. Як історія мами з дочкою з Херсона. Вони обидві були сурогатними мамами. І обидві вагітні. Батьки сурогатної дитини мами відмовилися від дитини. На думку пари-замовників, перебуваючи в утробі матері, вже травмувалася через війну… Дочка розповідала, що планує ще два-три рази народити, щоб зробити ремонт свого будинку та відкрити кафе. Я вивіз їх до Варшави, посадив на автобус, і вони поїхали до Франції.

Ви багато часу провели з українцями. Ми стали для вас більш зрозумілі?

Мене вразили витривалість та патріотизм українців. Нам всім цьому варто повчитися у вас.

Як ви ставитесь до «хороших» руських?

Думаю, це питання неактуальне. Доки россія претендує на території України, шукати «хороших» руських марно. А якщо вони і є, то нехай для початку щось змінять в своїй власній країні.

Як ви думаєте, що нам допоможе перемогти у війні?

Ця війна – війна технологій. Важливо, що на Заході зрозуміли, що ця війна стосується всіх, а отже, треба дати українцям усе, чого вони просять. А не спостерігати як країна спливає кров’ю.

Ви як людина, яка знає, як звучать снаряди, що пролітають над головою. У чому ви сьогодні знаходите радість?

У звичайних речах, яких раніше не помічав. Це моє особисте ліжко, моя квартира із вікном, за яким мирне небо. Коли починаєш цінувати прості речі, жити ставати набагато простіше та легше.

Авторка: Ірина Татаренко



Читайте також: ВИЙШОВ ТРЕЙЛЕР ДО ФІЛЬМУ “БУДИНОК “СЛОВО”. НЕСКІНЧЕНИЙ РОМАН” ПРО ПИСЬМЕННИКІВ “РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ”