«Завдяки культурі ми стаємо найкращими версіями себе»: інтерв’ю з телеведучою Людмилою Чирковою

Ведуча програми «Культура на часі» на каналі «Суспільне Культура», членкиня Спілки кінокритиків України, акторка і дикторка Людмила Чиркова в інтерв’ю Marie Claire розповіла про нові звички і світобачення, які змінила війна. Також телезірка поділилася подробицями перезапуску свого авторського ютуб-проєкту про кіно та улюбленими українськими фільмами.

Людмило, ви людина з безліччю досягнень у різних сферах — телеведуча, кіножурналістка, акторка, дикторка. Що вас найбільше надихає та мотивує у кожній з ваших ролей?

Складно говорити про мотивацію і натхнення в обставинах, коли хочеться просто виспатися і бути в безпеці… Насправді усі ці мої прояви тісно пов’язані. На телебаченні я завжди обирала працювати з темою культури, а проєкт «Люди кіно» зробила на тему українського кіно. У Спілку кінокритиків вступила саме як авторка цього проєкту. Акторські роботи («Поки тут тихо», «Ля Палісіада», «Дім за склом») теж органічно утворилися з моєї роботи з українським кіно. Така різноманітність можливих проявів мене якраз і надихає. Навіть в одному, здавалося б, вузькому напрямку, знайдеться купа способів застосувати свій досвід і компетенції, реалізуватися. Мені подобається такий підхід.

У галузі озвучень я дійсно розвивалася паралельно. Спершу після університету влаштувалася на студію звукозапису джуніор-продюсеркою, працювала над дублюванням фільмів. Далі обрала шлях фрілансерки. Зараз називаюся дикторкою і режисеркою озвучень, працюю з дистриб’ютором kyivmusicfilm. Завжди надихає матеріал, з яким випадає нагода працювати (мені з цим направду щастить), фантастичні колеги й колежанки. Та, звісно, замовники і продакшни з крутими креативними проєктами, наші спільні творчі пошуки в процесі роботи. Словом, надихає сама робота та її складові.

Вже два роки ви ведете інформаційно-аналітичну програму «Культура на часі» на Суспільному. На ваш погляд, що в культурному світогляді українців змінилося за чай час?

Здається, ми нарешті зацікавилися самі собою. Про це свідчить навіть число культурних проєктів, які ми з командою висвітлюємо у програмі. Вражає, яку кількість переглядів збирають різноманітні проєкти, скажімо, про історію України в тому ж ютубі. Це засвідчують і розпродані на кілька місяців наперед квитки в театр, нові книжкові фестивалі, видавництва й книгарні. Звернення до класики, поява проєктів на перетині різних жанрів — музики, перфомансу, історії та літератури. Такі штуки — ознака високого попиту і зростання (і вже мабуть трансформації) культурної галузі.

Цікаво спостерігати за змінами в різних напрямках, наприклад, у так званому «інституті зірок». Сьогодні без чіткої позиції, української мови, відповідальності перед аудиторією і роботи на перемогу — ніяк. І суспільство в цьому плані дуже вимогливе. Окремою культурною течією я би назвала весь креатив, пов’язаний зі зборами. Масштаби цього руху та рівень творчості вражають, як і те, що суспільство таким шляхом закриває велетенську частину потреб війська. Плюс у нас поступово з’являється культура піклування про своє ментальне здоров’я, уваги до оточення, прийняття інакшості. Ми вчимося говорити і думати по-новому про минуле, вчимося по-новому пам’ятати.

Культурні проєкти відповідають на гострі виклики, що перед нами постали. Питання інклюзивності, питання протиставлення військові-цивільні, чи конфлікт «поїхали-лишилися», мовне питання, з рештою. Працюючи з такими продуктами, на власні очі бачу їхній вплив на суспільство, і що воно дійсно трансформується. Я в ці процеси дуже вірю і знаю, що завдяки культурі ми стаємо найкращими версіями себе. І в масштабі суспільства, і в індивідуальному. Можна ще говорити про масштаб міжнародний і дієвість культурної дипломатії, але це вже окрема тема.

Які зміни бачите у собі?

За ці два з гаком роки, окрім професійного розвитку, почуваюся значно дорослішою і найбільш усвідомленою за все своє життя. Це сталося завдяки психотерапії, у першу чергу. Плюс, десь я таке читала, що такий стрибок — це нормально після травматичної чи кризової події. Спочатку стається регрес, а потім — відчутний прогрес. Здається, ці процеси у масштабі суспільства працюють так само. Але не можу визначити, на якому ми зараз етапі як суспільство.

Багато людей зараз свідомо чи підсвідомо ставлять життя на паузу. Чи був у вас синдром відкладеного життя? За якими принципами живете зараз?

Можливо, я і зараз у цьому синдромі, хтозна! Можу точно сказати, що на початку вторгнення кілька місяців перебувала в заціпенілому стані. Думаю, це пов’язано ще й із тим, що мала вигорання та депресивні симптоми ще задовго до повномасштабної війни. Тому ці стани ще більше оприявнилися і поглибилися. Ці кілька місяців життя точно було «відкладеним», я навіть слабко пригадую, чим тоді займалася. Але зрештою, знайшла в собі сили піти на нову роботу, почати психотерапію. Зцілення від таких глибоких станів займає багато часу, терпіння і зусиль, і тут важливо мати підтримку близьких людей.

Нещодавно ви анонсували повернення власного ютуб-проєкту «Люди кіно», який виходив до 2022 року. Що спонукало повернутися до нього?

У першу чергу, для мене це можливість творчо реалізовуватися у темі, в якій я почуваюся вільно, принаймні відносно інших тем. Мені пощастило спостерігати за найкращими роками українського кіно. З 2018-го відбувався поступовий зліт, навіть незважаючи на пандемію. Мені цінно бути свідком і робити такий своєрідний літопис українського кіно. Тож навіть шкодую, що не відновила роботу раніше (такі історичні часи пропустила!). Але це можна надолужити, за бажання та наявності ресурсів.

Взагалі, у мене складні взаємини зі своїм проєктом. Хоча я його створила і люблю, при цьому добряче на ньому вигоріла. І до того ж виростила чималенький синдром самозванця, який час від часу заважає мені рухатися по життю. Тож для мене повернення до роботи над «Люди кіно» — спосіб розібратись у стосунках із проєктом, із собою та з українським кіно зрештою.

Кого з українських режисерів чи режисерок ми побачимо у ваших випусках?

Я сподіваюся, що всіх-всіх! Ба більше, будуть не тільки режисерки і режисери, а люди всіх кінопрофесій, не дарма ж назва така! І відео будуть у різних форматах — я чималенько планую, але поки нічого не хочу анонсувати, щоб залишити собі простір для маневрування. Ми з партнеркою поки що зняли два пілотних випуски, які перебувають у монтажі. Зараз налагоджую альтернативний продакшн, побачимо, що з цього вийде.

А взагалі, робота над проєктом триває дуже поступово, я вже кілька разів подавалася на ґранти в різних варіаціях — поки з цим не складається. Тож вирішила почати своїми силами, а далі вже дивитися по ситуації. Це навіть дещо розв’язує руки у плані креативу, термінів… Поки що відновлення проєкту мені нелегко дається, зокрема й через те, що доводиться поєднувати з усіма іншими цікавими роботами. Але коли було легко? Мені подобається все це вирулювати.

Повномасштабна війна насправді дала великий поштовх українському кіно. Який із нещодавніх фільмів вас вразив найбільше і чому?

Українське кіно завжди було, просто лише зараз його помітило більше людей. Із нещодавніх вражень назвала б «Медовий місяць» Жанни Озірної. Це найсвіжіше приємне враження від українського фільму, який, здавалося б, про окупацію, але при цьому дуже делікатно зроблений і не травмує, а навіть ніби вселяє надію.

Останнім часом дивлюся чимало короткометражного кіно, дуже вразило дослідження реальності «Додаткові сцени» Яреми Малащука та Романа Хімея. Вони запросили актора, який став військовим, Павла Алдошина, зіграти сцени із цивільного життя. Навіть сама концепція спонукає замислитися про межі реального і вдаванового життя.

Із документальних найтепліше згадую «Фрагменти льоду» Марії Стоянової. Це фільм, змонтований із сімейного архіву режисерки. Її батько працював артистом балету на льоду, гастролював і знімав свої подорожі на касетну відеокамеру. І все це — на тлі перебудови, тож через історію родини осмислюється ціла епоха. Сподіваюся, незабаром ці фільми побачить якнайширша аудиторія.

Що порадите глянути з фільмів?

Незабаром у прокат вийдуть два українські ігрові фільми — «Назавжди Назавжди» Анни Бурячкової, драма дорослішання на тлі 1990-х, та «Редакція» Романа Бондарчука, сатирична драмеді про українську реальність. Обидва фільми дуже рекомендую.

Як ви знаходите час для себе, попри насичений графік? Що робите у такі моменти?

Якщо вправно вести свій календар, то можна знайти час на все. Я саме опановую звичку маркувати свою втому і планувати відпочинок. А що роблю? Перш за все, довго сплю. Потім смачно їм. У вільний час спілкуюся з друзями, дивлюся кіно, ходжу пішки, займаюся своїми численними хобі.

Що б ви порадили жінкам, які прагнуть досягти успіху в багатьох сферах життя, як це вдалося вам?

Із практичного — точно варто займатися своїм ментальним і фізичним здоров’ям: спати, їсти, рухатися. Успіх річ дуже умовна, я би сказала, що куди важливіше — почуватися добре на своєму шляху, яким би він не був.

Автор: Євгенія Власенко

Фото: Суспільне

Читайте також: Small Talk: актор В’ячеслав Довженко та режисер Станіслав Тіунов про фільм «Буча»